Геополітика моралі: чому порядок більше не працює

У цьому відео виклад здійснюється від імені автора каналу Good Times Bad Times Губерта Валласа.

Матеріал має аналітичний характер і відображає його інтерпретацію подій.

Ми живемо в цікаві часи, так кажуть, і це варто повторювати до нескінченності.

Кожен день приносить нові сюрпризи, часто з драматизмом другорядної мильної опери.

І все ж саме такою є реальність середини 20-х.

Відхилення від того, що ми колись вважали нормальним, стали настільки екстремальними, що в приміщенні, в якому ми перебуваємо, стає все складніше розрізняти, що є підлогою, а що стелею.

Весь порядок перевернувся з ніг на голову.

Мої власні стандартні налаштування завжди полягали в пошуку найфундаментальніших рушійних сил, що стоять за подіями, перших доміно, які запускають цілу ланцюгову реакцію.

Я вже не раз торкався цих роздумів на цьому каналі, але до них варто повернутися, бо вони визначають по суті все, і вони змушують нас копати глибше, знову і знову.

Звичайно, в такій складній системі взаємопов'язаних судин, як людський світ, зосереджений на планеті Земля.

Кількість факторів впливу сягає трильйонів.

Але коли ми встановлюємо відправну точку і починаємо об'єднувати найважливіші сили, відбувається щось цікаве.

Виявляється, що кількість справді вирішальних факторів напрочуд мала, хоча за ними стоїть щось ще більш фундаментальне.

Дивлячись на світ у 1990 році, було важко не відчувати оптимізму.

Незалежно від того, чи ви жили в Китаї, в Європі, західній чи східній, в Америці чи навіть у Росії.

А також у більшій частині решти світу відбувалися глибокі перетворення.

Перетворення, які обіцяли поліпшення, які давали надію.

Через 30 років все це виглядає трохи інакше.

Але це лише початок історії, розказаної тут дещо інакше.

Ліберальний, заснований на правилах міжнародний порядок перемагав.

Це був світ, покликаний втілювати свободу, права людини та вільний обмін товарами і комунікаціями, світ, який мав допомогти кожному з нас стати кращою версією себе.

Або принаймні не ставити штучних перешкод на нашому шляху.

Усі хотіли бути його частиною, хоча в деяких місцях люди навіть не могли публічно це визнати.

І було одне місце, яке стояло в самому центрі цієї ідеї.

Всі дивилися американські фільми з Брюсом Віллісом, Томом Хенксом, Робіном Вільямсом.

Всі носили американський одяг і хотіли його носити.

Всі користувалися американськими Windows або iMac.

Всі пили Кока-Колу і їли Біг-Мак.

Америка була чемпіоном глобалізації та ліберального порядку.

Америка перемагала.

Але світ ніколи не стоїть на місці.

Колись встановлені умови постійно переглядаються.

Єдиною константою є зміна.

Америка перемагала, але всі хотіли перемогти.

І перш за все, Китай.

Решта цієї історії відома всім нам, тому я не буду на ній довго зупинятися: перенесення виробництва до Китаю.

Вищі прибутки для американської еліти, зростання китайської могутності.

І деградація нижчих і середніх класів у Сполучених Штатах.

Ця динаміка не тільки сприяла піднесенню Китаю, але й через внутрішні соціальні напруження в Америці.

Проклала шлях до приходу до влади Дональда Трампа.

Що стало причиною цього?

Жадібність, недогляд або свідомий вибір закрити очі з боку американської плутократії в цілому.

Ця відсутність контролю протягом лише трьох десятиліть привела нас до найбільшої війни в Європі за останні покоління.

Так, опосередковано це також наслідок цього процесу, що можна продемонструвати за допомогою чіткого логічного ланцюжка.

І це призвело до деградації того, що колись було світовою фортецею свободи, самої Америки.

З глобального захисника цінностей вона перетворилася на шкільного хулігана, який прагне витягнути данину з інших, наполягаючи, що робить це для їхнього ж блага.

Європа була не набагато кращою.

90-ті роки принесли перші вступи східноєвропейських держав до НАТО, а також їхні зусилля щодо вступу до Європейського Союзу.

Процеси, які завершилися масовим вступом у 2004-му, а пізніше у 2007-му.

Європа теж, а може, навіть більше говорила високою мовою про взаємну повагу, розвиток, свободу і братерство.

І все ж тут теж весь проект був приречений на поступову деградацію.

Поляки, здебільшого через свою історію, мають схильність звинувачувати Німеччину в багатьох речах.

І хоча я свідомо намагаюся не вдаватися до цього, часто дешевого пояснення при кожній нагоді, просто неможливо, якщо прагнути бути повністю об'єктивним, не критикувати дії Федеративної Республіки за останні три десятиліття.

Критикувати як з точки зору власних національних інтересів Німеччини, так і з точки зору Європи в цілому.

Німеччина разом із Францією створила інструмент, Європейський Союз, за умови правильного використання він міг би підняти їх до того ж рівня, який сьогодні займають США та Китай.

Насправді, з огляду на існуючий потенціал, Європа могла б стояти на самій вершині п'єдесталу.

Натомість Європа часто розглядається як геополітичний слабак і неодноразово підтверджує цей образ своїми діями.

Слабак, який сьогодні шукає ідею того, чим він хоче бути, і все ще не може її знайти.

Чому я так критично ставлюся до Німеччини?

Тому що Берлін побудував газопроводи Північний потік, відкрито підриваючи загальноєвропейську згуртованість.

Тому що сліпо передаючи виробництво і ноу-хау Китаю, Німеччина допомогла побудувати технологічну потужність Пекіна.

Одночасно створюючи свого конкурента.

Тому що Energy Wende була в основному жахливою політикою.

А закриття атомних електростанцій було рівнозначно державному саботажу.

Але навіть не це є найбільшим гріхом Німеччини.

То що ж це тоді?

Нинішній стан Європи.

Так, все, що було згадано раніше, сприяло такому результату.

Але найбільшим руйнівним фактором було використання європейської платформи.

Для досягнення вузьких національних, а іноді й відверто націоналістичних цілей.

Коли Дональд Трамп виходить і каже, що хоче Гренландію, принаймні всі розуміють, чого він прагне.

Намір є явним.

Але коли ви просуваєте договори та політику, одночасно поширюючи наратив, часто через оплачуваних лобістів, про те, що вони призначені для загального блага, тоді як насправді їхнім основним бенефіціаром має бути Німеччина за рахунок інших.

Ви активно руйнуєте саму концепцію Європейського Союзу.

А якщо на додачу до цього ви проводите хибну внутрішню економічну політику, її наслідки неминуче поширюються на весь континент.

Це найбільший гріх Берліна.

Щоб Європейський Союз досяг успіху, Німеччина мала б робити протилежне тому, що вона насправді робила.

Протилежне тому, що диктували її старі інстинкти.

Замість того, щоб грати в гру з нульовим результатом і вигравати за рахунок інших європейських країн.

Вона мала б сформувати ігрове поле таким чином, щоб отримати позитивний результат.

Німеччина мала б позиціонувати себе як гарант системи, не привласнюючи собі більшу частину влади.

Тільки тоді звинувачення в подвійній грі були б зменшені, а реальні політичні рішення були б більш узгоджені з потребами всього колективу, а не тільки його ядра.

Чому це відповідальність Берліна, а не Амстердама чи Відня?

Тому що в такій великій і внутрішньо розділеній структурі, як Європейський Союз, значуща ініціатива повинна виходити від найбільшого гравця.

Литва, Хорватія чи Данія не можуть змусити таку зміну, а Німеччина може.

Тільки якщо Німеччина і певною мірою Франція навмисно утрималися б від використання Європейського Союзу як інструменту для просування своїх власних інтересів у Європі.

Союз міг би стати механізмом, який би справді об'єднав колективний потенціал Європи.

Як не парадоксально, найбільшими бенефіціарами такої трансформації стали б самі найбільші держави, Німеччина і Франція.

Фактично, до певної міри ця логіка була застосована.

Когезійні фонди, перераховані з багатших країн ЄС до східної частини континенту, не були актом моральної благодійності.

Зміцнення слабших економік збільшує їхню купівельну спроможність, що дозволяє їм купувати, серед іншого, західні товари.

Це покращує внутрішню ефективність і логістику, від чого безпосередньо виграють західні компанії.

І зрештою, посилення цих регіонів сприяє зміцненню позицій Європи в цілому, що потім може бути використано в ділових і політичних відносинах з рештою світу.

Це яскравий приклад того, як віддавання чогось, принаймні в теорії, зрештою робить усіх сильнішими.

Але такі кроки були обмеженими.

Політика згуртування становить лише близько 2% ВВП бенефіціарів.

Набагато важливішим питанням є розподіл влади.

Щоб така структура, як Європейський Союз, могла функціонувати, найбільші держави повинні, всупереч своїм інстинктам.

Добровільно відмовитися від частини своїх повноважень у прийнятті рішень на найвищому рівні.

Навіть якщо ці повноваження природно випливають з їх геополітичної ваги.

Чому?

Тому що це в їхніх власних інтересах.

Найбільші держави мають найбільшу економічну вагу.

Тому їхнім економічним лідерам безпосередньо вигідно, щоб територія спільного ринку і, не менш важлива, територія спільної ідентичності була якомога більшою.

Це можна побудувати лише на довірі.

А довіру створюють не шляхом завоювання все більшої влади, а шляхом добровільної відмови від частини її.

Коли менші держави бачать, що найбільші гравці в ім'я спільного проекту та спільного майбутнього готові інвестувати настільки багато.

Що добровільно відмовляються від частини своєї влади, вся система набуває зовсім іншої динаміки.

Звичайно, це не означає відмову від влади настільки, що завтра Європейським Союзом керуватимуть, без образи, мальтійці, словаки чи латвійці.

Важливим є напрямок руху.

А тут тенденція була протилежною.

Порівняно з Ніцьким договором 2003 року, Лісабонський договір 2009-го посилив владу Берліна і Парижа.

Змінивши механізми прийняття рішень таким чином, що тепер вони сприяють більшій кількості населення і можливості створення коаліцій.

Дві найсильніші столиці стали ще сильнішими.

І, що гірше, не змогли використати цю зміну на благо.

Натомість вона була використана на шкоду як їм самим, так і решті Європи.

Чи побачимо ми в майбутньому зворотну тенденцію?

Але повернімося до основної теми.

Зрештою, ми дістаємося до Китаю.

Чи можна критикувати бажання Китаю позбутися бідності?

Його зусилля, спрямовані на те, щоб стерти з пам'яті століття приниження.

Зовсім ні.

Це була і частково залишається історія надзвичайного успіху, можливо, найбільшого в історії людства.

Наша уява, можливо, просто занадто обмежена, щоб повністю осягнути, що означає вивести сотні мільйонів людей.

З крайньої бідності всього за два-три покоління.

І все ж тут ми також знаходимо насіння терну, яке з часом проростає.

Бо хтось спочатку загнав Китай у цю бідність і приниження.

У сучасних геополітичних коментарях посилання на широко зрозумілі цінності часто знецінюються.

Або відверто висміюються.

Я не поділяю цю думку.

Цінності насправді є фундаментальною основою геополітики.

Якщо розуміти її як аналіз фізичного світу, в якому живуть люди.

Візьмемо простий приклад.

Україна.

У перші дні війни Україну широко списали з рахунків, залишили помирати.

Нещодавно Матеуш Моравецький, тодішній прем'єр-міністр Польщі, підтвердив, що і Париж, і Берлін у перші години вторгнення.

Стверджували, що Україна повинна змиритися зі своїм крахом.

Україна не впала, і після чотирьох років війни вона все ще стоїть.

Міцно.

І все ж найбільшою зброєю України були не Джавеліни.

Ані пізніші Хаймарс.

Це була воля нації, воля, підживлена бажанням відірватися від цінностей.

Які представляє агресор.

І щоб Україна, хоч і недосконала сьогодні, зрештою стала простором, що втілює зовсім інші цінності, набагато ближчі до західних.

За це люди готові були і досі готові віддати своє життя.

Геополітична вага цінностей виявилася настільки потужною, що зробила застарілими тисячі геополітичних аналізів, які передбачали швидку поразку України.

І тому в реальності метою кожного геополітичного гравця є з практичної точки зору.

Надання своїм громадянам можливості вільно реалізовувати цінності.

Які сповідує дана цивілізація.

На Заході ми хочемо бути в безпеці, здоровими, заможними.

І перш за все, мати свободу вибору.

Ми хочемо системи, в якій мільйонер є рівним перед законом з прибиральницею.

Це соціальний договір, який ми приймаємо.

І який, в принципі, повинні підтримувати політики, яких ми обираємо.

Китай діє за іншим соціальним договором.

Так, він прагне забезпечити своїм громадянам безпеку, процвітання, здоров'я та комфорт.

Але абсолютна свобода не належить до цього набору цінностей.

Це означає, що якщо ви зробите щось, що не сподобається або загрожуватиме великому брату, ви можете просто зникнути завтра.

А всі інші повинні будуть жити далі.

Ніби нічого не сталося.

Прикладів безліч.

Масове стеження, цензура, або в конкретних історичних випадках, політика однієї дитини, яка призвела до приблизно 300 мільйонів абортів.

І кримінальної форми соціальної інженерії, що знищила цілі сімейні структури.

Де немає тіток, дядьків.

І ми навіть не згадували про культурну революцію.

Ось чому, хоча прагнення китайського народу до вищого рівня життя заслуговує на визнання і повагу.

Політична система, яка зміцнилася в результаті цього процесу, є небезпечною для всього людства.

Особливо тому, що це не нейтральна система.

Дії в житті Комуністичної партії Китаю щодо Тайваню та інших міжнародних акторів демонструють, що рано чи пізно КПК буде прагнути експортувати цю систему за межі своїх кордонів.

Навіть якщо не через пряму анексію, то через абсолютне економічне та політичне підпорядкування.

І ось, перемотавши стрічку назад, ми раптово опиняємося у світі, який мало схожий на світ 1990 року.

Сполучені Штати все ще потужні, почали демонтувати ту саму систему, яку колись побудували.

Повертаючись до закону джунглів.

Китай став набагато сильнішим, ніж раніше, і без вагань використовує цю силу.

А Європейський Союз втратив свій шанс, сподіваємося, що це лише перший.

Створити справжнє колективне утворення.

Замість цього він шукає евфемізми, щоб описати дії божевільного короля за океаном.

Що принесе завтрашній день?

Ніхто не знає.

Можливо, історики колись опишуть цей період як короткочасне відхилення.

Коротке правління так званого божевільного короля, після якого система повернулася до своїх глобалістських заводських налаштувань.

Можливо, ми рухаємося до епохи фортець і автаркії.

Як нещодавно застеріг Марк Карні, у якої основні центри влади звертаються всередину.

А глобальний розвиток різко сповільнюється.

На жаль, існує також сценарій, який веде до світової війни.

Теоретично ми могли б зупинитися на цьому і сказати, що поточна ситуація є просто результатом процесів.

Між США, Китаєм і Європою, процесів, що керуються основними законами геополітики.

Але чи справді це пояснює ситуацію, яку ми спостерігаємо сьогодні?

Ці так звані фундаментальні правила геополітики рідко ставляться під сумнів.

І, на мій погляд, це помилка.

Я не вірю, що саме в цьому полягає справжнє джерело проблеми.

Джерело, про яке я згадував на самому початку.

Як ми вже зазначали раніше, ці процеси не виникли з нізвідки.

Вони були зумовлені корпоративною жадібністю, гонитвою за прибутком, прагненням абсолютної влади з боку окремих осіб.

Явища, які на рівні окремої людини часто засуджуються, але коли проявляються у великих колективах, вважаються нормальними.

Чи справді це має бути нашою аксіомою?

І я запитую це не лише заради демонстрації доброчесності чи якогось високого моралістського заклику.

Вислухайте мене.

Ми описуємо наш світ за допомогою вимірюваних даних.

Ми відстежуємо зростання ВВП протягом сотень, а то й тисяч років.

Проект Медісона, діаграму якого ви бачите на екрані, оцінює зростання ВВП протягом тисячоліть.

Наприклад, в Єгипті чи Франції, починаючи з першого року нашої ери.

Ми відстежуємо середню тривалість життя, яка за останні 250 років зросла приблизно у 2,5 рази.

Ми відстежуємо технологічний прогрес, який фактично вибухнув за останні 150 років.

Як показує цей графік, навіть без урахування революції штучного інтелекту.

Ми відстежуємо військові технології, швидке прискорення яких, особливо з моменту появи ядерної зброї, ніхто не може заперечити.

Ми відстежуємо розширення електропостачання.

Та багато інших показників, але є один графік, який майже ніхто ніколи не показує.

І він може бути найважливішим з усіх.

Діаграма зростання людської моральності.

І перш ніж хтось звинуватить мене в тому, що я повністю втратив зв'язок з реальністю, дозвольте мені пояснити.

Це цілком вимірюваний явище, яке залежить виключно від принципів, які ми обираємо для його вимірювання.

На екрані ви можете побачити, як така діаграма могла б виглядати за останні 4000 років.

З урахуванням великих воєн та епізодів масового винищення.

І тому важко не помітити, що розвиток людської моралі є насправді реальним.

Такі дії, як вбивство єретиків, вбивство дітей з інвалідністю, публічні страти або рабство.

Були колись широко прийнятими соціальними нормами, принаймні в певних частинах світу.

Аж до відносно недавнього часу.

Ще 100 років тому багато хто вважав чорношкірих нижчою расою, а жінки вважалися негідними не тільки права голосу, але й права висловлювати свою думку навіть у власних домівках.

З цих причин зростання людської моральності є емпіричним фактом.

І, як таке, воно також є фактом, що формує міжнародні відносини.

У цьому сенсі припущення, що люди від природи є злими, апріорі не є виправданим.

Люди, які опинилися в абсолютно безнадійних умовах, часто повертаються до первісних форм поведінки, але не завжди.

Про що свідчить героїзм деяких жертв концтаборів.

Однак це екстремальні умови.

Тут важливим є більш загальне спостереження.

Homo sapiens у 2026 році нашої ери і Homo sapiens у 2026 році до нашої ери є в середньому морально різними істотами.

І безперечно, сьогодні більш розвиненими.

Тим не менш, якщо порівняти з іншими траєкторіями зростанням ВВП, технологічним розвитком, чисельністю населення та багатьма іншими.

Стає зрозуміло, що протягом сотень, навіть тисяч років, крива, що відображає людську моральність, була б набагато, набагато більш пласкою.

Моральний прогрес, як виду, не встигав за зростанням добробуту.

Прискоренням технологічного розвитку чи збільшенням чисельності населення.

Ця диспропорція сама по собі є небезпечною, про що свідчить винахід атомної бомби.

Військові технології настільки випередили моральний розвиток, що людство раптово опинилося в ситуації, коли не було впевненості, чи не знищить воно себе повністю.

Жоден інший вид ніколи не стикався з такою дилемою.

Війни, масові страждання та вбивства, якщо дивитися на них крізь призму морального розвитку, функціонують як механізм зворотного зв'язку.

Після кожної великої війни люди моляться, щоб вона була останньою.

Однак короткий термін життя людини в поєднанні з великою відстанню між тими, хто приймає рішення і жертвами.

Послаблює цей механізм колективного виправлення.

Незважаючи на це, дві великі війни на початку 20 століття породили найдовший період без великих воєн у світовій історії.

Більше того, ця епоха також принесла явища, які можна чітко класифікувати як підвищення глобальної моральності.

Свобода слова, свобода віросповідання, масовий доступ до безкоштовної освіти, введення мінімальної заробітної плати, реалізовані в багатьох частинах світу.

Є реальними досягненнями людства і прямими результатами 20 століття.

Але чим далі ми віддаляємося від періодів колективних страждань, тим більше згасають спогади і повертаються старі пороки.

Ось чому, на мій погляд, моральна діаграма має синусоїдальну форму.

Кожне падіння відповідає великій війні, великому голоду або великому винищенню, за яким слідує відновлення.

Спричинене звільненням від страждань, відновленням надії та бажанням змін.

Ми бачили це у 50-х, 60-х роках 20 століття у США та Європі.

А також у 1980-х роках у Китаї після маоїстської культурної революції.

Сьогодні ми, здається, знову знаходимося на спаді.

Але чи досягли ми дна?

Це залишається невідомим.

Дехто скаже: війни завжди існували.

І завжди будуть існувати.

Можливо.

Але повертаючись до емпіричних даних, факт залишається фактом.

Війни стають все рідшими.

Це показують дані, і спад був би ще більш різким, якби ми вимірювали кількість воєн на 1000 жителів.

Тож які висновки можна зробити з цього?

Геополітика традиційно обертається навколо таких понять, як географія, де вирішальну роль відіграють вузькі місця, протоки, природні бар'єри, річки та океани.

А також родовища корисних копалин.

Отже, географія визначає, які місця на карті світу є найбільш сприятливими для розвитку великих процвітаючих суспільств.

Детерміністи стверджують, що географія пояснює все, і що завдяки географії Америки, річковій системі Міссісіпі-Міссурі.

Доступу до двох океанів та родючості кукурудзяного поясу.

Сполучені Штати займають те місце, яке вони займають сьогодні.

Проблема такого підходу полягає в тому, що Америка не була просто розміщена на карті в її нинішньому вигляді на початку гри.

І не отримала кубки для кидання.

В альтернативній реальності, якби не було купівлі Луїзіани, придбання Флориди, воєн з Мексикою, анексії Техасу.

Територія сучасних Сполучених Штатів могла б бути розділена на дві або навіть три окремі частини.

Звичайно, якщо тільки хтось не є абсолютним детерміністом, який вірить, що все було визначено в момент великого вибуху.

І що майбутнє можна було б обчислити математично 13 мільярдів років тому.

Включаючи те, що я зараз говорю ці слова.

Відкинувши цю крайність, стає зрозуміло, що відсутнім елементом є людський фактор.

Тому геополітика визначає вплив так званого державного діяча.

Особи, поява якої змінює хід історії.

Це слушне спостереження, і непередбачуваність Дональда Трампа.

Лише підкріплює думку, що дії однієї особи можуть мати глобальні наслідки.

Але коли ми вводимо моральний елемент, ми повинні зазначити, що такі особи також мають власну моральну систему.

За яку їх пізніше або шанують, як Івана Павла II чи Нельсона Манделу.

Або засуджують, як Адольфа Гітлера.

Ця моральна система, крім особистих схильностей, формується культурою суспільства, масами.

І саме ці маси пізніше підносять таких осіб на вершину.

Я підкреслюю це, щоб продемонструвати, що колективна мораль також є частиною цієї гри.

Часто невидимою, але абсолютно фундаментальною.

Тим часом підйом або занепад масової моралі супроводжується ефектом снігової кулі.

Коли умови поліпшуються, суспільства, як правило, піднімаються разом.

Коли умови погіршуються, дегенерація тягне за собою маси.

Люди стають злими, ображеними.

І все частіше бачать ворогів усюди.

Їхня толерантність до жорстокості зростає.

Ми бачили це у 1930-х, коли звичайні люди, фармацевт, лікар, прибиральник, могли за лічені дні стати виконавцями найжахливіших злочинів у таких місцях, як Майданек або Аушвіц.

Певною мірою, особливо в деяких частинах світу, ми сьогодні спостерігаємо подібну дегенерацію.

На жаль, виходом для цього негативного зворотного зв'язку часто є великомасштабна війна.

В Європі вона вже триває.

І, як виявляється, навіть ця війна, попри позитивну тенденцію, що спостерігається в другій половині 22-го року, не зупинила цей процес.

Навпаки, вона прискорила його через подальше відновлення агресора.

На жаль, світові може знадобитися ще одна війна, або кілька, щоб переконливо продемонструвати людству.

Що війна і примус не приносять користі нікому.

Ні економічно, ні морально.

Була можливість засвоїти цей урок під час російсько-української війни.

І теоретично ця можливість все ще існує.

Але колективна мобілізація Заходу для покарання Росії, для надсилання сильного негативного сигналу зворотного зв'язку.

Виявилася недостатньою, незважаючи на можливість.

Іншими словами, наш колективний рівень морального розвитку також виявився недостатнім.

Чому я покладаю відповідальність колективно, а не індивідуально на політиків?

Тому що політик за своєю природою є флюгером.

Політики відображають правила гри, на які погодилися суспільства.

Якби ми, західні країни, колективно вимагали рішучого покарання Росії, це стало б ключовим критерієм, за яким оцінювали б політичних лідерів.

Недотримання цього критерію означало б усунення від влади, що створило прямий стимул до дії.

Це спосіб дії будь-якої функціонуючої демократії.

Звичайно, цей тиск був різним у різних частинах Заходу.

У Східній та Північній Європі він був сильним, і незважаючи на примирливу пропаганду, залишається сильним.

Але колективно у Заході в цілому такого консенсусу ніколи не було.

Як би такий консенсус виглядав на практиці?

Наприклад, західні суспільства не мали б проблем із добровільним оподаткуванням на рівні 1-2% ВВП для фінансування оборони України.

На індивідуальному рівні для людини, яка заробляє 4000 доларів на місяць, це означало б приблизно 40 доларів на місяць.

Цього було б більш ніж достатньо.

Однак для деяких національні кольори та племінні поділи все ще мають більше значення, ніж опір системі агресії.

Не кажучи вже про визнання того, що це просто прагматичний вибір.

Тому розвиток людської моралі має одну прикру особливість.

Він повільний і нерівномірний.

Особливо в порівнянні з економічним і технологічним прогресом.

Іншими словами, людина, яка бореться палицями, морально не відрізняється від тієї, яка використовує термоядерні боєголовки.

І все ж, як я вже зазначав раніше, 20-те і 21-ше століття.

Незважаючи на гекатомбу Другої світової війни, а може, саме завдяки їй, принесли справді багато позитивних проривів у розвитку.

Це видно навіть на цьому графіку.

Хтось може запитати.

Що ж тоді ми можемо зробити, щоб змінити цю ситуацію?

Проблема полягає в тому, що на системному рівні можна зробити дуже мало.

За винятком, можливо, здорової системи освіти для дітей.

Моральність не можна систематизувати.

Неможливо запровадити програму і колективно її реалізувати.

Спроби зробити це є утопічним мисленням, дуже схожим на традиції комуністів.

Рухи, які несуть прапори, проголошуючи рівність і справедливість, часто не витримують цього тягаря.

Їхні лідери часто борються з глибокими особистими патологіями, намагаючись врятувати світ.

І тому такі рухи мають тенденцію до деградації, іноді тягнучи за собою мільйони жертв.

Іншим прикладом є інструменталізація моралі.

Її ірраціональне використання як інструменту, прикладом цього є міграційна політика Заходу в широкому розумінні.

Те, що в наративі подавалося як доброчесність, на практиці часто функціонувало як прихований метод зниження внутрішніх витрат на робочу силу.

За рахунок соціальної стабілізації та самих громадян.

Коротше кажучи, мораль була перетворена на зброю.

Ось чому я хочу заздалегідь зробити одне застереження.

Передбачаючи частину неминучої критики, мораль, яку я описую, не є сліпою мораллю.

Це мораль, адаптована до умов сучасного світу.

Мораль, пом'якшена мудрістю.

Ми можемо погодитися, що апріорі всі люди рівні, і водночас відкинути дестабілізацію суспільства.

Через надмірну імміграцію з культурно несумісних регіонів.

Або навмисне руйнування конструктивних відносин з гегемоном через демонстративні акти на його керівництво.

Так, я маю на увазі США і Трампа.

Це не моральність.

Це дурість.

Справжня мораль є глибоко індивідуальною, продуктом власної совісті.

І тому за своєю суттю є невловимою.

Ось чому на найбазовішому рівні те, чи викидаєте ви шматок паперу в смітник чи на вулицю, дійсно має значення для долі світу на елементарному рівні.

Тільки на цій основі стає можливим побудувати суспільство, як наслідок світ, здатний стримувати найпримітивніші інстинкти людства.

І принаймні розумні моральні рішення, які часто суперечать безпосереднім імпульсам, але служать загальному благу.

І це не просто теорія.

Такі приклади вже існують.

Візьмемо, наприклад, Норвегію.

Норвежці могли б збагатитися завдяки відкриттю родовищ вуглеводнів, розділити багатство між кількома кланами.

Встановити олігархічний режим, призначити автократа, і деякий час це працювало б.

Венесуела і Росія є яскравими прикладами цього.

Можливо, деякі сусідні держави.

Навіть боялися б їх, а в світових заголовках ім'я норвезького тирана згадувалося б набагато частіше, ніж сьогодні ім'я прем'єр-міністра Норвегії.

Однак ця північна країна знайшла мудрість і моральну стриманість завдяки здоровим інститутам, тобто спільній історії.

Прийнятій норвезьким суспільством в цілому.

Вона вирішила розвивати свій ресурсний сектор у стійкий спосіб.

Результатом стало створення найбільшого в світі суверенного фонду, оціненого приблизно в 2,1 трильйона доларів.

Це дозволило досягти одного з найвищих показників ВВП на душу населення в світі, близько 85-90 000 доларів на рік.

Це зробило можливим безкоштовну освіту на всіх рівнях, універсальну та високоякісну медичну допомогу, розгалужену систему сімейних пільг.

Включаючи довготривалу оплачувану відпустку по догляду за дитиною та допомогу з догляду за дітьми.

Щедру систему соціального забезпечення, що охоплює допомогу по безробіттю, допомогу особам з інвалідністю та пенсії.

А також міцні інститути ринку праці, побудовані на соціальному діалозі та низькій нерівності доходів.

І не забуваємо, що Норвегія також є одним із найвідданіших прихильників військових зусиль України.

Незважаючи на те, що кілька інших країн знаходяться ближче до прямої загрози російської агресії.

Дозвольте мені випередити один очевидний контраргумент.

Будь-яка країна могла б це зробити, якби мала такі нафтові та газові ресурси.

По-перше, ні, не могла б.

Як показують численні приклади.

Два вже згадані, Росія та Венесуела, інші включають Нігерію та Іран.

По-друге, Норвегія не єдиний позитивний приклад.

Є й інші країни.

Зокрема, серед скандинавських Данія, Швеція, Ісландія та Фінляндія.

Суспільство яких є майже такими ж заможними та егалітарними.

Саме Північ сьогодні представляє полюс моральності на державному рівні, якщо такий термін взагалі можна вжити.

І, нарешті, щоб не закінчувати на песимістичній ноті.

Давайте пам'ятати, що ми все ще перебуваємо на висхідній кривій.

Світ продовжує рухатися вперед.

Так само, як і людська мораль.

Навіть якщо зараз ми переживаємо фазу регресу, ми неминуче повернемося на шлях зростання.

Будемо сподіватися, що це станеться швидше, ніж пізніше.

І без трагічних корекцій на цьому шляху.

А що ви думаєте з цього приводу, як можете прокоментувати ситуацію в світі?

Напишіть про це в коментарях під відео.

Дякуємо, що дивитесь Good Times Bad Times українською.

Не забувайте поставити вподобайку та натиснути на дзвіночок, щоб першими дивитися якісну європейську аналітику.

Особлива подяка всім, хто може підтримати існування нашого проекту фінансово.

Реквізити в описі.