Латинська Америка Історія Всесвітня 11 клас — Transcript

Всесвітня історія, 11-й клас, урок 21-й, Латинська Америка.

Одним із наслідків Другої світової війни для Латинської Америки стало різке скорочення надходження імпортних промислових товарів та іноземних капіталів.

Натомість, на світовому ринку значно зросли ціни на латиноамериканську аграрно-сировинну продукцію.

Завдяки збільшенню вартості свого експорту держави регіону змогли нагромадити значні кошти, які спрямували на розвиток місцевого виробництва.

Розпочалася так звана імпортзамінна індустріалізація, тобто створення власного машинобудування та інших галузей промисловості.

Імпортзамінна індустріалізація охопила головним чином Аргентину, Мексику, Бразилію, Чилі, Уругвай, Венесуелу, Колумбію, Перу.

Пріоритет надавався розвитку галузей легкої і харчової, а також цементної, нафтової, будівельної промисловості.

У провідних за рівнем економіки країнах із цим періодом пов'язане також становлення нових галузей: металургійної, хімічної, нафтопереробної, енергетичної. Випуск промислової продукції в регіоні в 1958 році перевищив довоєнний рівень майже в три рази.

Видобуток нафти виріс у чотири рази, у кілька разів збільшилося виробництво електроенергії, а виплавка сталі - в 13 разів.

За рівнем промислового розвитку в Латинській Америці перше місце тривалий час утримувала Аргентина.

Президент країни Хуан Домінго Перон провів часткову націоналізацію, сплатив борги країни, домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами.

У період його правління в Аргентині було створено перший у Латинській Америці реактивний літак.

У регіоні виникло багато нових промислових підприємств. В Аргентині і Бразилії їх кількість за 1940-ві роки подвоїлася. Було побудовано низку великих сучасних заводів. Паралельно розвивалося дрібне і середнє промислове, а також кустарне виробництва, що задовольняло потреби місцевого ринку.

Упровадження імпортзамінної індустріалізації сприяло збільшенню кількості міських жителів. Найбільше городян проживало в Уругваї та Аргентині, понад 70%.

Натомість, у більшості країн Центральної Америки, у Парагваї, Болівії, Еквадорі до 90% населення усе ще мешкало в сільській місцевості.

Позитивні зміни відбувалися також у виробництві сільськогосподарської продукції.

Проте цей процес стримувався невисоким рівнем технічного забезпечення і незадовільними умовами та можливостями для праці. Майже повсюдно у країнах регіону, як і раніше, переважав латифундизм. 100 тисяч великих поміщиків та власників маєтків, а це лише 1% усіх господарств, контролювали 62% сільськогосподарського земельного фонду, частину з якого вони взагалі не використовували.

Злиденне існування мільйонів безземельних і малоземельних селян відчутно впливало на ефективність імпортзамінної індустріалізації.

Важливим фактором промислового зростання стала стимулююча роль держави, зокрема сприяння у створенні нових виробництв та підприємств важкої промисловості, а також націоналізація власності іноземних компаній.

Утім, імпортзамінна індустріалізація все ж не змогла забезпечити достатні умови для самостійного економічного розвитку латиноамериканських держав.

Зберігся високий ступінь залежності їх економіки від експорту продукції сільського господарства і сировини, і відповідно від коливань світового ринку, де ситуація у 50-ті роки почала для Латинської Америки погіршуватись.

Державному бюджету ставало важко підтримувати надмірно розбудований державний сектор економіки. Дефіцит державного бюджету також спричиняло здійснення дорогих і амбіційних проектів.

Наприклад, у Бразилії розпочалося будівництво нової столиці в центрі країни, а Мексика домоглася права проведення у своїй столиці Олімпійських ігор, що спричинило значну реконструкцію багатомільйонного міста.

Подібні проекти призвели до інфляції і зростання соціальної напруженості в суспільстві.

Військові перевороти та диктаторські режими.

В умовах політичної нестабільності, якою характеризувалося повоєнне життя більшості республік Латинської Америки, значної ваги почала набувати армія. Збройні сили дедалі частіше втручалися в конституційний процес, чинили тиск на виборні органи, підштовхували до зміни урядів, чи безпосередньо здійснювали переворот, перебираючи владу на себе.

Уряди, створені військовими, прийнято називати хунтами. Як правило, втручання армії було обумовлене інтересами окремих груп, панівних верств суспільства, або ще частіше іноземного капіталу.

Проте траплялися і випадки, коли військові і справді прагнули оновити країну, вирішити наболілі соціальні питання.

Послабити позиції іноземних монополій.

З кінця 40-х років Латинською Америкою прокотилася хвиля антидемократичних військових путчів.

Так у Перу після військового перевороту встановилася диктатура генерала Одріа.

Тоді ж у Венесуелі військовими було повалено уряд письменника Ромуло Гальєгоса.

Відбулися перевороти в Панамі, Болівії, на Кубі.

У 1954 році у Парагваї владу захопив генерал Стреснер, що керував країною наступних 35 років.

Було встановлено диктатури у Гватемалі, Гондурасі, Бразилії, Аргентині.

Продовжували існувати, створені ще у 30-х роках, криваві диктаторські режими в Домініканській Республіці та у Нікарагуа.

Тисячі людей загинули або потрапили до в'язниці.

При цьому у решті латиноамериканських країн, у яких зберігалася конституційна влада, здійснювався наступ на демократичні свободи і права людини.

Таке становище значною мірою було пов'язане з холодною війною. США, побоюючись подальшого розширення радянського впливу і втрати володінь своїх монополій.

Перетворили національні армії на один із інструментів здійснення своєї політики. Також вони розмістили в Латинській Америці військові бази і зв'язали більшість країн договорами про взаємну військову допомогу.

Першим з них став міжамериканський договір, підписаний 2 вересня 1947 року у Ріо-де-Жанейро, США і 20 американськими республіками. Сполучені Штати переозброїли місцеві армії та сформували нову військову еліту, яка пройшла підготовку у США.

Крім того, 30 квітня 1948 року було прийнято статут Організації Американських Держав і декларацію про збереження і захист демократії в Америці.

Що надавала право вживати конкретних заходів проти комуністичної небезпеки в будь-якій із країн регіону.

Зусилля диктаторських режимів та іноземного капіталу, масовий терор і злидні, відверті гоніння на національно-визвольні та ліві сили не раз ставали причиною повстань і громадянських воєн.

Наприклад, у Колумбії громадянська війна тривала майже 10 років, що коштувало життя близько 200 тисяч колумбійців.

У Болівії 9 квітня 1952 року вибухнуло народне повстання проти військової хунти генерала Бальєвіана. У результаті була розгромлена армія і ліквідований репресивний апарат диктаторського режиму.

Новий уряд сформував лідер націоналістично-революційного руху Віктор Пас Естенсоро. У жовтні в країні були націоналізовані олов'яні рудники.

Пізніше був виданий декрет про аграрну реформу, що передбачала експропріацію всіх великих земельних володінь.

Протягом кількох років землю отримали 400 тисяч селянських родин. До 1960 року з латифундизмом у країні було практично покінчено.

Територіальна наближеність і практично необмежені важелі тиску Сполучених Штатів, здавалося б, наперед виключали можливість вирватися із сфери їх впливу для будь-якої із країн Латинської Америки.

Збройна боротьба проти військово-політичної диктатури американського ставленика Батісти.

Розпочалася 26 липня 1953 року з нападу повстанців на військову казарму Монкадо у місті Сантьяго-де-Куба.

Нерівний бій 153 революціонерів, озброєних в основному малокаліберними гвинтівками і мисливськими рушницями, з переважаючими силами регулярної армії тривав 2,5 години.

Чимало з тих, хто потрапив до полону, були потім убиті, решту разом з керівником повстання Фіделем Кастро засудили до різних термінів ув'язнення.

Проте невдовзі під тиском громадськості влада змушена була амністувати революціонерів.

Вони виїхали до Мексики і там почали готувати нове повстання.

2 грудня 1956 року невеликий озброєний загін у складі 82 осіб під керівництвом Кастро висадився на узбережжі Куби.

Спершу десанту не пощастило, загін був оточений військами Батісти і розсіяний, але приблизно 20 бійцям вдалося пробитися в гори. Поступово за рахунок підтримки місцевих жителів чисельність загону збільшувалась, і він перетворився на повстанську армію.

Після провалу наступу військ Батісти улітку 1958 року партизани остаточно перехопили стратегічну ініціативу.

Наприкінці серпня - на початку вересня вони спустилися з гір, захопивши багато населених пунктів, велику кількість озброєння і полонених.

1 січня 1959 року війська повстанців увійшли до Сантьяго. Розуміючи безвихідь свого становища, Батіста напередодні втік із Куби.

Останній спробі проамериканських сил зберегти владу шляхом створення урядової хунти.

Поклав край загальний політичний страйк.

2 січня повстанці захопили Гавану, а 4 січня країну очолив революційний уряд.

17 травня новим урядом було прийнято закон про аграрну реформу, згідно з якою іноземні земельні володіння ліквідовувались.

Унаслідок реформи 60% придатної для сільськогосподарської обробки землі перейшло до селян-власників, а решта стала державним сектором.

Вже 11 липня Куба отримала ноту США з вимогою негайно скасувати реформу.

Не дочекавшись цього, уряд Ейзенхауера вдався до економічної блокади.

У відповідь керівництво Куби протягом серпня-жовтня наступного року націоналізувала американську власність на острові.

А наслідки економічної блокади були нейтралізовані допомогою з боку СРСР і країн соціалістичного табору.

Фідель Кастро врахував сумний досвід сусідів по регіону.

Він розпустив стару професійну армію, завдяки чому ліквідував небезпеку внутрішнього перевороту.

Спроба організувати вторгнення ззовні зазнала краху. Десант бригади емігрантів в затоці Свиней 17 квітня 1961 року закінчився нищівною поразкою.

Ще одна спроба встановити соціалістичний лад на території Латинської Америки відбулася в Чилі.

4 вересня 1970 року на президентських виборах переміг кандидат від блоку лівих партій Народна єдність Сальвадор Альєнде.

У відповідь розпочалася зовнішня економічна блокада Чилі. Іноземні інвестори почали вилучати із чилійської економіки свої кошти.

Вимагати повернення кредитів, заморожувати надання позик, тощо.

У цих умовах чилійський Національний банк швидко вичерпав валютні резерви.

Подорожчали товари широкого вжитку.

Рівень життя народу впав.

Скориставшись ситуацією, що склалася, генерал Аугусто Піночет у 1973 році вчинив державний переворот.

І встановив у країні диктаторський режим.

Жертвами режиму у перші роки стали десятки тисяч людей, серед них і іноземці.

Проте економіка в часи правління Піночета розвивалась дуже успішно завдяки скасуванню тарифних бар'єрів.

Іноземним інвестиціям.

Використанню новітніх технологій.

У 1980 році Піночет запровадив Конституцію, яка відповідала інститутам демократії.

Але вибори до Конгресу та вибори президента відкладалися до 1989 року.

На цих виборах перемогу здобув лідер Християнсько-демократичної партії Патрісіо Ейлвін.

У березні Піночет передав йому владу і пішов у відставку.

Пізніше його судили за злочини проти чилійського народу, проте серед населення є багато прихильників колишнього диктатора.

Протягом 80-х - 90-х років у Латинській Америці посилилися протестні настрої щодо військово-диктаторських режимів.

Які гальмували суспільно-політичний і науково-технічний розвиток.

Прагнення добитися позитивних зрушень підштовхувало до участі в боротьбі за припинення репресій.

І відновлення демократичних свобод, навіть помірковані верстви суспільства.

Було повалено авторитарні режими у 13 країнах.

Перехід від диктатури до демократії відбувся в більшості з них мирним шляхом.

У Нікарагуа та Сальвадорі тривалий час точилася громадянська війна.

У Нікарагуа в липні 1979 року внаслідок партизанської війни владу виборов Фронт національного визволення імені Сандіно.

Сандісти розпочали в країні соціалістичні перетворення, проти яких виступили і колишні самосівці і демократичні організації.

Тривала громадянська війна завершилася в 1990 році проведенням вільних виборів.

Президентом країни була обрана Віолетта Чаморро.

З 2007 року країну очолює Даніель Ортега.

Тривалий час у регіоні залишалася тільки одна країна з соціалістичним режимом - Куба.

Після розпаду СРСР комуністичний режим на острові перебував у дуже складному становищі.

Після смерті Фіделя Кастро у 2016 році його брат Рауль, який став наступником, розпочав обережні ринкові реформи.

Пішов на покращення відносин із Штатами.

Американський президент Обама разом з дружиною у березні 2016 року здійснив офіційний візит на Кубу.

Було скасовано ряд обмежень у торгівлі.

Проте із приходом до влади Трампа санкції знову були відновлені.

Нині, крім Куби, на соціалістичний шлях у Латинській Америці стала Венесуела.

Реформи в цьому напрямку започаткував соціаліст Уго Чавес, який переміг на президентських виборах у 1999 році.

За час існування режиму Чавеса та його наступника Ніколо Мадуро економічна ситуація в країні сильно погіршилася.

Венесуела, яка має великий поклад нафти і за рахунок цього солідні золотовалютні запаси, настільки збідніла, що її населення потерпає через нестачу продуктів харчування.

У цілому в останні роки 20-го - на початку 21 століть більшість країн Латинської Америки відмовилися від системи протекціонізму, удалися до роздержавлення та приватизації засобів виробництва.

Активно інтегруються у світове господарство.

В економіку залучаються американські, японські, німецькі, французькі, британські та останнім часом китайські інвестиції.

Нестача власних ресурсів для саморозвитку обмежує впровадження більшості країн Латинської Америки інноваційних технологій та можливості для пристосування до ситуації, що складається у глобалізованому світі.

У 1991 році для вирішення завдання економічного співробітництва група країн: Гватемала, Сальвадор, Нікарагуа, Гондурас, Коста-Ріка, Панама.

Заснувала Центральноамериканську інтеграційну систему.

Пізніше до неї увійшли Домініканська Республіка і Беліз, а Гондурас був виключений після військового перевороту.

У межах системи діє зона вільної торгівлі.

А також проробляються плани політичної інтеграції.

У 2004 році за ініціативи президентів Венесуели і Куби було утворено об'єднання Альба.

До складу якого входять вісім країн Латинської Америки і Карибського басейну.

У квітні 2009 року країни-учасниці об'єднання прийняли одностайне рішення про запровадження для взаєморозрахунків нової, поки що віртуальної, грошової одиниці Сукре.

У такий спосіб латиноамериканські держави намагаються захищати свої інтереси.

Та просувати свої товари на світові ринки.

Слід відзначити, що в таких латиноамериканських країнах, як Аргентина та Бразилія, мешкає численна українська діаспора, яка через систему недільних шкіл зберігає рідну мову, культуру, релігію.

У місцях компактного проживання українців випускаються україномовні газети і журнали, діють просвітницькі організації, клуби, хорові та танцювальні колективи. Українці мають можливість відвідувати православну або греко-католицьку церкви.

Їх поважають у країнах проживання за працелюбність та гостинність.